У кінці минулого року «вийшов у світ» навчальний посібник для студентів – «Таємниці друкарства: минуле, сучасне, майбутнє» (Львів: Українська академія друкарства, 2012. – 280 с.), відомих у поліграфічних і видавничих колах авторів – О. Ф. Розума, О. М. Величко, О. В. Мельникова. Посібник може бути науково-популярним для широкого читача.
Це вже друге видання книги, яка вперше з’явилася у видавництві «Техніка» у 1980 році в авторстві Олега Федоровича Розума. Нинішнє видання перероблене і доповнене фактами розвитку інформаційних систем, цікавими історичними відкриттями, що стали відомими лише сьогодні, а також новими перспективними прогнозами розвитку видавничо-поліграфічної справи, які раніше передбачити було неможливо.
У новому виданні популярно викладено особливості складної технології і техніки друкарства, показано розвиток видавничо-поліграфічної справи на основі вікових інтелектуальних досягнень суспільства у минулому і сьогоденні. Книга відображає шлях видавничо-поліграфічної інформаційної справи від перших наскельних піктограм до глиняних і папірусних книг, інкунабул першодрукарів, а далі від книг «народжених у колисці» до електронних видань сучасності. Популярно і детально розкрито як сьогодні, застосовуючи новітні технології і матеріали із визначеними технічними властивостями, виготовляють високоякісну інформаційну продукцію різними видами і способами репрографії і друку.
У книзі прогнозується й подальший розвиток технологій і техніки друкарства на основі інтелектуальних комп’ютерних систем, нанотехнологій та робототехніки.
Книга рекомендована Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів закладів освіти видавничо-поліграфічної справи. Автори рекомендують видання працівникам галузі, абітурієнтам, які мріють пов’язати своє життя з інформаційною галуззю, що стрімко розвивається, а також усім, хто цікавиться історією розвитку технологій і техніки у минулому й передбачає їх прогрес у майбутньому.
Книгу можна придбати у магазинах видавництва «Політехніка» – 1-й, 7-й корпуси (просп. Перемоги, 37) та 8-й (вул. Академіка Янгеля, 1/37) Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», а також замовити по телефону відділу розповсюдження видавництва «Політехніка» ВПК ВПІ НТУУ «КПІ» у Києві (044)-406-86-02.
Нижче наведено уривки з окремих розділів цього цікавого видання.
***
Біля колиски нових видань
Ми, автори цієї книги, уже давно працюємо в поліграфії. Неодноразово нам доводилося проводити екскурсії в друкарнях для школярів, студентів та відвідувачів чи брати в них участь. Уявімо собі таку екскурсію. Відвідувачі іноді ставлять такі запитання, на які навіть досвідченому спеціалістові, інженеру-технологу поліграфічного виробництва важко відповісти. Буває не встигнеш закінчити розповідь, а вже чуєш запитання:
— Чому в друкарстві застосовують власну систему вимірювань (типометрію)? Коли вона виникла?
— Як Вам уже відомо, перші стандартні розміри літери запровадив Йоганн Гутенберг. Однак створювати друкарську систему вимірювань розпочали у XVIII ст. Паризький словолитник Фурньє був мабуть першим, який взяв за основу вимірювання шрифту 1/72 королівського фута (≈0,376 мм), назвавши його пунктом (п.). Це сталося 1737 р., але до впровадження системи у життя потрібно було ще 30 років, для чого багато зробив Франсуа Амбруаз Дідо — відомий на той час видавець, друкар, винахідник. Типографську систему вимірювань стали називати його іменем.
Завдяки системі вимірювань Дідо в друкарстві було систематизовано й стандартизовано всі складальні процеси і матеріали. Багато шрифтів визначеного розміру дістали власні назви за першими книгами, надрукованими літерами цієї висоти — кеглем (від нім. kegel). Розміром шрифту цицеро (12 п.) — від прізвища давньоримського громадського діяча Цицерона — друкували у той час «Промови Цицерона»; корпусом (10 п.) — від лат. corpus, що означає єдине ціле — «Корпус римських законів»; петит (8 п.) — від фр. слова petit — маленький —застосовували для складання суцільного тексту довідників, словників, журналів, а в інших виданнях – переважно приміток, винесень і т. ін.; нонпареллю (фр. nonpareil означає незрівнянний) послуговувалися як дрібним друкарським шрифтом, розмір якого дорівнює 6 пунктам (близько 2,25 мм).
Поява типометрії вирішила одну з найважливіших проблем металевого набору — виключки (від англ. аlignment — вирівнювання) літер, рядків і сторінок. Сьогодні завдяки впровадженню комп’ютерного складання, розширення галузі застосування класичних способів друку, нових засобів виготовлення форм система Дідо втратила своє значення навіть для високого друку. Друкарство практично перейшло на метричну систему вимірювань. Однак назвами розмірів літер традиційно послуговуються видавці.
— Ви казали, що для відтворення багатофарбового оригіналу достатньо трьох основних фарб, тоді чому ж використовуються друкарські машини на шість і десять фарб?
— Так, для поліграфічного відтворення кольорового зображення досить трьох–чотирьох основних фарб, однак на друкарський аркуш їх можуть наносити більше. Подекуди треба виділити іншим кольором інформацію, що є основною, заголовок чи зробити кольорову підкладку під текст тощо. Крім того, на багатофарбових машинах аркуш можна задруковувати одночасно з обох боків.
— Для чого призначені брошурувально-палітурні процеси?
— Усю друковану продукцію, крім газет, поштових листівок, плакатів, тобто аркушевої продукції, доводиться обробляти в брошурувальних і палітурних цехах. Книги й брошури комплектуються з окремих зошитів. На одному боці паперового аркуша одночасно друкують 8, 16, 32, 64 або навіть 128 сторінок книжки. У брошурувальному цеху віддруковані аркуші розрізають на частини, згинають їх у зошити — фальцюють, комплектують із них книжкові блоки, які потім зшивають або склеюють. Скріплені й обрізані з трьох боків книжкові блоки в палітурному цеху вставляють у підготовлену палітурку.
— Поясніть, будь ласка, що означає слово фальцювати?
— Цей термін походить від нім. falz, що означає згинати. Фальцювання — це операція згинання, складання задрукованого аркуша у зошит у визначеній послідовності з фіксацією згинів. Для того щоб з аркуша паперу, на якому надруковано сторінки майбутньої книжки чи журналу, зробити зошит, його треба перегнути. Перегнемо аркуш навпіл один раз — маємо чотири сторінки, перегнемо ще раз — уже буде вісім сторінок, утретє — шістнадцять і т. д.
Фальцювання аркушів вручну
Схеми зошитів з різною кількістю згинів (фальцювання взаємно
перпендикулярне): а — однозгинне; б — двозгинне;
в — тризгинне; г — чотиризгинне
Види фальцювання: а — взаємно перпендикулярне (двозгинне);
б — паралельне тризгинне; в — комбіноване тризгинне
— У чому полягає відмінність між книгою і брошурою?
— Тривалий час єдиної думки щодо цього питання не існувало: у Сполученому Королівстві, наприклад, книгою вважалося видання, ціна якого становила не менше ніж 6 пенсів, в Італії — видання обсягом понад 100 сторінок, в Угорщині, — 64 сторінки, у США — 48. ЮНЕСКО у 1963 р. рекомендувало усім країнам книгою називати будь-яке неперіодичне видання обсягом не менше 48 сторінок, брошурою — видання, в якому не менше 5 і не більше 48 сторінок. Таке визначення було прийнято й у нашій країні.
— А яка конструкція книжки сьогодні?
— Книга, зазвичай, має форму кодексу. За конструкцією книжкових оправ розрізняють чотири типи обкладинок і п’ять типів палітурок, у які вставляються книжкові блоки. Крім цього, і блок, і обкладинка, і палітурка мають кілька специфічних елементів. Так, блок комплектується із зошитів (сфальцьованих друкованих аркушів) у визначеному порядку, скріплених вдовж корінця. Обрізується блок із трьох сторін до певного стандартного розміру. Передній обріз — протилежний корінцю, верхній і нижній обрізи визначають висоту блока.
Книга та її частини: 1 — рекламна смужка з короткою анотацією;
2 — суперобкладинка; 3 — палітурка; 4 — форзац; 5 — контртитул;
6 — відстав; 7 — каптал; 8 — ініціал; 9 — книжковий блок; 10 — головка;
11 — кант палітурки (кришки); 12 — площа складання; 13 — рядок;
14 — обріз; 15 — полоса набору; 16 і 17 — переднє і нижнє поля сторінки;
18 — колонцифра; 19 — норма і сигнатура; 20 — корінцеве поле;
21 — лясе; 22 — титульна сторінка; 23 — корінець
Форзац (від нім. vorsatz) — однозгинний аркуш паперу, скріплений клеєм із палітуркою та першим і останнім зошитами блока. Він передує тексту й може бути художньо оформленим. За форзацом розміщений титульний аркуш — так називали ще у Стародавньому Римі дощечки з назвою літературного твору, що кріпилися до футлярів, у яких зберігалися папірусні згортки. Титул (від лат. titulus — найменування, заголовок книги) — це перша сторінка книги. Обов’язково слід ознайомитися з останньою сторінкою, на якій, зазвичай, містяться вихідні відомості книги — її паспорт: прізвища та ініціали автора, редактора, художника, технічного редактора, коректора, а іноді й складача та друкаря. Можна дізнатися, на якому підприємстві віддрукована книга, який її обсяг і тираж. Каптал (від нім. kaptalband) — тканинна стрічка з потовщеним краєм, яка приклеюється по краях корінця обрізаного блока не тільки для додаткового скріплення зошитів, а й для художнього оформлення видання.
— Чи існують якісь типові розміри друкованої продукції?
— Ще за часів єгипетських фараонів існували певні вимоги до якості і формату папірусів, на яких записували державні рішення. Формат видання визначають відношенням висоти до його ширини. Від формату видання залежить передусім зручність користування ним. Книгу великого формату зручно читати чи розглядати тільки за робочим столом. Книгу порівняно невеликого формату можна при читанні тримати в руці, нею можна користуватися не тільки вдома, а й у літаку, вагоні поїзда тощо. Формат книги впливає й на зручність її читання. Що ширша сторінка книга, то більша довжина рядка. А зручність читання залежить і від довжини рядка. Експериментально доведено, що за достатніх навичок швидкого читання та звичному для дорослих кеглі шрифту 11 п. легко читаються рядки завдовжки близько 5 кв. (90 мм), дещо гірше — 6 кв. (108 мм), ще гірше — більш довгі. При зміні кеглю шрифту змінюється й оптимальна для читання довжина рядка.
Формат книги пов’язаний з обсягом розміщеного у ній літературного матеріалу. Нехай у книзі міститься суцільний текст й у цьому випадку за малого формату у ній можна вмістити тільки невеликий за обсягом літературний твір. За великої кількості матеріалу потрібно було би збільшити кількість сторінок у книзі чи зменшити кегль шрифту. У першому випадку книга буде занадто товстою — користуватися нею стане незручно, а у другому — буде складніше читати її. Формат видання впливає і на його поліграфічну собівартість: залежно від нього змінюється кількість необхідних матеріалів та робіт із виготовлення книги.
У процесі виготовлення книжкових видань постає питання не тільки про їх розміри, а й про їх пропорції — співвідношення ширини та висоти. Багато художників і вчених сторіччями шукали універсальні гармонічні пропорції, що, на їх думку, існують у природі та мистецтві. Якщо такі пропорції існують, то чи не можна відповідно до них встановити співвідношення ширини та висоти книги? Які ж пропорції слід вважати гармонічними?
За однією з теорій, прибічниками якої були художники та вчені епохи Відродження (серед них і Леонардо да Вінчі), гармонічними є пропорції, що ґрунтуються на принципі «золотого перерізу». Стосовно книжкових форматів принцип «золотого перерізу» означає, що співвідношення ширини книги до її висоти має дорівнювати приблизно 1:1,6. До співвідношень «золотого перерізу» близькі співвідношення чисел з ряду Фібоначчі, у якому кожен наступний член дорівнює сумі попередніх: 3, 5, 8, 13, 21 і т. д., тобто співвідношення 2:3, 3:5, 5:8, 8:13 і т. д.
Співвідношення ширини та висоти книги:
зліва — близьке до пропорцій «золотого перерізу» (згідно з рядом чисел Фібоначчі), справа — прийняте у форматах DIN
За іншою теорією, одним із творців якої був відомий німецький учений Оствальд, гармонійні формати, у яких при згині навпіл співвідношення сторін залишається незмінним. Цьому співвідношенню відповідає співвідношення сторін 1:√2≈1:1,4 (точніше 1:1,41). Ця теорія свого часу лягла в основу DIN-форматів (тобто форматів, прийнятих згідно з Німецькими індустріальними нормами). Ці формати поділяються на три взаємопов’язані серії А, В і С. Базовими форматами цих серій є А0 — 841х1189, В0 — 1000х1414 і С0 — 917х1297 мм.
Формати аркушів ряду А та їх відносні розміри — кожний наступний
формат становить половину попереднього
Такі формати застосовуються у деяких країнах, зокрема в Україні для виготовлення газет, статистичних і канцелярських бланків, побутової та адміністративної документації, поштових відправлень, але як книжкові (а тим паче універсальні) вони ще не мають доволі широкого визнання.
Норми не регламентують художньо-графічні прийоми оформлення видань, адже це царина художника чи, як його сьогодні часто називають, дизайнера, який оформляє майбутнє видання, враховуючи можливості поліграфічного підприємства, де воно виготовлятиметься.
— Сьогодні часто можна почути слова дизайн, дизайнер. Що вони означають і як пов’язані з друкарством?
— Дизайн (від англ. design — замисел, проект, креслення, рисунок) — творча діяльність, метою якої є визначення формальних якостей виробів, що випускаються промисловістю. Теорія дизайну в деяких країнах, зокрема й у нас, дістала назву «технічна естетика». Технічна естетика — це наука про художнє конструювання, що вивчає його суспільну природу та закономірності розвитку, його принципи та методи. Художнє конструювання — процес конкретного вирішення певного завдання. Це частина загального дизайн-проекту. У художньому конструюванні видання досягається цілісність матеріально-технічних та соціально-культурних споживчих властивостей, що відповідають різним вимогам, що висуваються до книги. Вираз художнє конструювання характерний тільки для вітчизняних умов та означає процес конструкторського проектування, а дизайн — діяльність у цілому. Видання — це передусім формат книги й полоси набору, взаємне розташування тексту й ілюстрацій. Однак композиція (від лат. compositio — складання, зв’язування, з’єднання) елементів видання має принципове значення для досягнення однієї мети — найповніше розкрити зміст твору.
Процес створення композиції майбутнього видання складний та індивідуальний, однак і він підпорядковується встановленим правилам вибору шрифтових, декоративних і зображувальних елементів, органічно пов’язаних між собою і розміщених у вибраному форматі з врахуванням оптичних закономірностей, що характерно для усіх видів друкованої продукції.
Одним із основних факторів, з вираховуванням якого будується композиція видання, є формат друкованої продукції. Основним елементом композиції є композиційний центр, найважливіший щодо змісту, який допомагає відразу визначити суть зображення, зрозуміти його зміст. Він має виділятися своїми розмірами, кольором, обрамленням та іншими засобами серед усього зображувального матеріалу. При цьому слід враховувати одну з важливих зорових ілюзій — оптичний центр прямокутника завжди розташовується вище за геометричний. Розміри і місцезнаходження композиційного центру практично визначаються побудовою всієї композиції, однак правильне розташування усіх елементів залежить саме від нього та від формату видання.
— Книгу шанують всі. Очевидно, поліграфісти мають тільки друзів і не мають недругів?
— Ні. З розвитком суспільства погляди на книгу й на роботу друкарів змінювалися. Римляни й греки, наприклад, зневажали людей, які не вміли читати. Проте було й таке, що друкарі зазнавали переслідувань. Траплялося, що їх і їхні книги спалювали на вогнищах. Церква запровадила поділ книг на дозволені й заборонені, встановила цензуру. Бувало, що заборонені книжки спалювали. Прикро, однак це було у Європі ще не так давно — у першій половині ХХ ст. Під час Другої світової війни у Європі було зруйновано чимало бібліотек. У Варшаві згоріла одна з найбільших польських книгозбірень, у якій зберігалися цінні рукописи та рідкісні книги. Сьогодні у Варшавській національній бібліотеці встановлено вазу з попелом цих книг.
Є у книги вороги й більш прозаїчні. Зашкодити їм може вологе повітря, від якого матеріали, з яких зроблена книга (папір, клей, картон, палітурний покривний матеріал тощо), можуть набрякати і псуватися. Від яскравого сонця папір жовтіє. У разі тривалого зберігання у поганих умовах прискорюється процес старіння книг. Шкідливі комахи й гризуни можуть також завдати шкоди деяким книгам і навіть бібліотекам.
— А де здобувають професію поліграфіста?
— Робітничі кадри для нашої промисловості готують професійно-технічні училища (ліцеї), спеціалістів середньої ланки — технікуми (коледжі), вищої кваліфікації — інститути (академії, університети). Наприклад, у Львові — місті, де зародилося українське друкарство, — функціонують Українська академія друкарства, поліграфічний коледж і Ставропігійській ліцей, у яких готують фахівців для видавничої справи, поліграфії та книгорозповсюдження. У Києві готують кадри в училищі та інституті, що входить до складу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»; у Харкові й Дніпропетровську — ліцеї, а також у деяких вищих навчальних закладах, що готують фахівців за конкретними спеціальностями. Сучасне друкарство — це не тільки досконала новітня технологія чи прогресивна електронна техніка, а й насамперед люди, які підносять на вищий щабель технічний рівень виробництва.
***
Паперові гроші та захист їх від підробки
Технологія виготовлення цінних паперів і знаків поштової оплати складна, однак відомі непоодинокі випадки їх підробки. Однак з часом усі фальшивки викриваються. Підробки здійснювали навіть державні установи. Так, англійська розвідка під час Першої світової війни виготовляла німецькі поштові марки, надруковані на папері, обробленому спеціальними хімікатами. Агенти, що працювали на території Німеччини, надсилали на потрібні адреси в нейтральні країни листи. Самі листи ні про що не свідчили, а на фальшивих поштових марках були невидимі шпигунські повідомлення.
Відомо, що поштова марка «Чорний пенні» була підроблена вже через рік після першого випуску, а одна з підробок цієї марки була продана у 90-х рр. ХХ ст. за 1,5 млн фунтів стерлінгів. Сьогодні підробка сучасних поштових марок не приносить великої вигоди авантюристам, тож їх фальсифікація менш популярна на відміну від фальшування акцизних марок, етикеток або, наприклад, рідкісних видань. У зв’язку із цим державні органи всього світу стежать за підробками, вивчаючи методики захисту та створюючи нові, сучасні та досконаліші засоби захисту спеціальної поліграфічної продукції від підроблення.
Підробляти гроші почали, мабуть, одночасно з їх появою. Ще в VI ст. до н. е. у збірниках законів країн стародавнього світу передбачалася кара за підробку монет — смерть. В X ст. в Англії за такий злочин відрубували руку. Уряди заохочували викривачів підробок. У Стародавньому Римі, наприклад, раб одержував свободу, якщо викривав фальшивомонетника. Проте жадоба до грошей перемагала страх покарання.
Перші паперові гроші почали друкувати в Китаї 812 р. до н. е. У Російській імперії вони з’явилися у другій половині XVIII ст. Російська імператриця Катерина II у спеціальному Маніфесті від 29 грудня 1768 р. вимагала: «На витрати війни, що розпочинається з Туреччиною, ввести паперові асигнації, встановивши до них таку ж саму довіру, яка є до справжніх грошей». Щоб не підробляли гроші, використовували спеціальний папір, однак це не допомагало. У країні поширювалися фальшиві асигнації. Поліція викрила декілька таємних друкарень, до того ж найбільша із них містилася у маєтку одного з фаворитів імператриці. Скоро паперові гроші знецінилися. У 1786 р. розмін асигнацій на срібло було припинено, а згодом паперові гроші перестали обмінювати навіть на мідну монету. Проблему боротьби з фальшивомонетниками було неможливо розв’язати. Тоді ніде в світі не вміли виготовляти паперові гроші так, щоб їх можна було легко відрізнити від фальшивих. Багато винахідників шукали такий спосіб друку, який унеможливив би підроблення. Пошуки в цьому напрямі тривали у різних країнах, однак результатів не давали. Проблему було вирішено в Росії. Винаходом, який має дуже цікаву історію, почали користуватися майже всі країни світу.
19 червня 1861 р. у невеличкому селі Меледіно Княгинінського повіту Нижньогородської губернії у сім’ї селянина Івана Орлова народився син Іван. Невдовзі батько хлопця помер, а мати подалася у місто на заробітки. Хлопчина залишився зі старою бабусею. Він збирав милостиню, а вечорами вчився читати й писати. Так минуло кілька років. Пізніше мати забрала Івана в Нижній Новгород, де він почав працювати у шинку. Одного разу якийсь купець звернув увагу на кмітливого підлітка й влаштував його до ремісничого училища, після закінчення якого Іван вступив до училища технічного малювання. Деякий час І. І. Орлов працював майстром на одній із ткацьких фабрик Москви, а після переїзду до Петербурга влаштувався в Експедицію заготівлі державних паперів. Для молодого Івана Орлова робота в провідній російській друкарні була великою школою. Працюючи тут, він зацікавився технологією виготовлення цінних паперів, а згодом і сам почав шукати такий метод, який би дав змогу позбутися підробок. Пошуки привели до висновку, що повністю уникнути можливості ручного відтворення можна лише тоді, коли гроші будуть друкуватися на складній і дорогій машині, яка належатиме державі. У 1885 р. І. І. Орлов запропонував виготовити кредитні білети з шовкової тканини на спеціальній ткацькій машині. Зразки, подані винахідником, були прості й витончені, їх підробка була майже неможлива, однак проект відхилили, бо випуск таких грошей потребував докорінної перебудови виробництва. Неуспіх не зупинив Орлова — він докладно вивчає літографію, стереотипію, фотомеханічні методи репродукції — усі ті галузі поліграфії, які могли йому знадобитися. Винахідник ставить перед собою завдання винайти новий метод багатофарбового друку.
|
І. І. Орлов, 1861–1928 рр. |
Титульна сторінка доповіді |
Роки наполегливої й напруженої праці увінчалися успіхом. У 1890 р. розробка методу була закінчена. Винахідник розпочав проектування спеціальної машини. Він розмістив у своїй машині декілька друкарських форм — за кількістю потрібних фарб і друкував з цих форм не безпосередньо на папір, а з перенесенням, як у офсетному друці, на гумовий циліндр. Циліндр, своєю чергою, передавав фарбу на збірну форму, друкарські елементи якої повністю відповідали малюнку оригіналу. Машина Орловського друку друкувала трьома прийомами: з форми на гумовий циліндр, з циліндра — на збірну форму, а вже з неї — на папір. Отже, на папір наносилися усі фарби одночасно, а не послідовно одна за одною, як у будь-якому з класичних методів при багатофарбовому друці. Винахідник зумів досягти того, щоб лінії малюнка переходили від одного кольору до іншого, змінюючись відтінками і не перериваючись. Відтворення відбитків Орловського друку вручну стало неможливим. Нові паперові російські гроші стали сенсацією у фінансовому світі, оскільки були добре захищені від підробки і водночас вабили око своїм виглядом.
Однак підробку цінних паперів продовжували вже у державному масштабі. Під час російсько-японської кампанії на Далекому Сході з’явилися рублі, виготовлені в Токіо. Величезних розмірів досягли підробки під час Першої світової й громадянської воєн. В одній із друкарень Берліну виготовляли фальшиві рублі.
Фашисти масово підробляли гроші під час Другої світової війни. Гітлер зобов’язав досягти такої чистоти підробки британських грошових знаків, щоб їх не можна було відрізнити від справжніх, навіть у разі спеціальної експертизи. За допомогою досвідчених фальшивомонетників було організовано фабрику з випуску фальшивих грошей. Ретельні аналізи у багатьох наукових установах і лабораторіях дали змогу встановити, що британські банкноти виготовляються на папері із промасленого лляного волокна, завезеного з Туреччини. Потім розшифрували умовні позначення серій, системи нумерації й підписи відповідно до дат випуску банкнот.
У 1941 р. фашисти розпочали масовий випуск майстерно підроблених британських грошових знаків номіналом 5, 10 і 20 фунтів стерлінгів. Для того щоб остаточно пересвідчитись в автентичності виготовлених фальшивих грошей, гітлерівці звернулися до швейцарського банку з пачкою підроблених банкнот різного номіналу й попросили встановити їх автентичність. Швейцарський банк підтвердив оригінальність грошей. Однак німецький підприємець, підісланий гестапо, наполягав, щоб ці сумнівні банкноти були перевірені в англійському державному банку, і з Лондону також прийшло підтвердження, що грошові знаки з наведеними в телеграмі даними (номери, серії й підписи) справді випущені британською казною. Після чого гітлерівці розпочали масштабне виготовлення підробок і стали постачати ними шпигунів, диверсантів, за них скуповували золото й цінності у країнах, підвладних Британській Імперії. Аферу було викрито тільки після закінчення війни.
Багато цікавого можна розповісти й про появу перших українських паперових грошей. Після проголошення Української Народної Республіки 19 грудня 1917 р. Центральна Рада затвердила тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів УНР: випуск грошових знаків номіналом 100 карбованців розпочали 24 грудня 1917 р. Слово карбованець поширилося в Україні ще у XIV ст., коли в грошовому обігу перебували срібні монети Великого князівства Литовського. Для того щоб визначити якість монети за твердістю, надкушували її край. Монета ставала надщербленою, що литовською звучало як «карб».
Найважливішою проблемою на шляху до появи перших українських паперових грошей виявився технічний аспект справи. Для друкування грошей мало використовуватися спеціальне обладнання та особливий папір. Тоді у Києві важко було знайти добре обладнану друкарню та потрібний папір і матеріали, хоча в місті працювало понад 20 друкарень. Друкувати гроші вирішили у друкарні С. В. Кульженка. У цій друкарні було п’ять потужних друкарських машин, що приводилися у дію паровим двигуном. Окрім того, у друкарні було чотири малих друкарських преси та один літографічний верстат. У друкарні працювало близько 200 робітників. За тих умов довелося задовольнятися звичайним літографічним верстатом. Спеціалісти, які брали участь у випуску тих грошей, свідчили, що це не захистить їх від підробки, бо таку технологію легко можна було б створити примітивним способом і десь у підвалі друкувати підробки без особливих зусиль. Із папером також були проблеми, адже не було спеціальної державної папероробної фабрики, де можна було б чітко контролювати процес виготовлення паперу, його якість та кількість. Центральна Рада могла б конфіскувати для державних потреб якусь приватну фабрику для цього, однак на всю Правобережну Україну була тільки одна така фабрика в Полонному на Волині, розташована у прифронтовій смузі й тому не годилася для таких потреб. Якщо усе це взяти до уваги, стає зрозумілим, чому вже за зовсім короткий проміжок часу в обігу з’явилося багато фальшивих купюр.
1 березня 1918 р. видано новий закон, що вносив суттєві зміни у грошовий обіг України: грошовою одиницею ставала гривня. 30 березня 1918 р. був виданий декрет про випуск в обіг знаків Державної скарбниці у початковій грошовій одиниці — карбованцях — номіналом 5, 10, 25, та 50 карбованців. Знаки державної скарбниці номіналом 25 та 50 карбованців (взірця 1918 р.) виготовляли у Києві з 6 квітня 1918 р. до 26 травня 1919 р. та в Одесі (знаків номіналом 5 та 10 карбованців не було випущено).
Пізніше, за часів існування Директорії, робилася спроба припинити друк грошей в Одесі та вивезти у Вінницю форми, з яких друкувалися гроші, однак представник уряду повернувся з Одеси з пустими руками: на той час владу в місті за допомогою французьких військ уже захопили Збройні сили Півдня Росії. Та, незважаючи на це, друк грошей в Одесі тривав. Було зроблено другу спробу припинити друк цих грошових знаків. До Одеси відправили нового посланця, однак йому також цього зробити не вдалося: він не зміг переконати командування армії не друкувати українські гроші. Уряд України оголосив їх недійсними.
Слід згадати ще одну обставину випуску банкнот номіналом 50 карбованців (взірця 1918 р.). У 1920 р. під час війни з Польщею Радянський уряд України виготовив декілька десятків мільйонів цих купюр для тимчасового користування урядом Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (столицею республіки було місто Тернопіль).
У жовтні 1918 р. з Німеччини надходять виготовлені на замовлення Центральної Ради кредитні білети номіналом 2, 10, 100, та 500 гривень (що дорівнювали 1, 5, 50, 250 карбованцям, відповідно). Після укладення Брестського миру у Берліні побувала спеціальна українська делегація, яка домовилася про друкування паперових грошей у Німеччині і закупила спеціальне устаткування та матеріали, щоб робити це в Україні. Трохи пізніше з’являються банкноти номіналом 1000 та 2000 гривень (500 та 1000 карбованців), які замовив у Берліні вже уряд гетьмана П. П. Скоропадського. Ці грошові знаки з’явилися в обігу за два місяці до повалення гетьманату.
Остання емісія Директорії готувалася в Австрії. Мали бути випущені купюри номіналом 50 та 1000 гривень, однак вони так і не побачили світ. Відомі лише пробні екземпляри, адже 20 листопада 1920 р. С. В. Петлюра розпустив уряд Директорії і потреби у таких грошах уже не було.
Після закінчення громадянської війни та створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік необхідність у випуску власних грошових знаків відпала. Після проголошення в 1991 р. незалежності України було ухвалено створити національну грошову систему, тому в січні 1992 р. Верховна Рада України прийняла рішення про введення карбованця замість рублів. Згодом 1996 р. було проведено грошову реформу, Україна одержала нові паперові гроші — гривню. У зв’язку з відсутністю власної матеріально-технічної бази на той час банкноти і монети виготовляли за кордоном — у Канаді й Сполученому Королівстві. Однак незабаром було налагоджено власне виробництво паперових і металевих грошових знаків в Україні.
Технологія виготовлення цінних паперів увесь час удосконалюється. Сьогодні розробляються нові засоби викриття підробок із застосуванням електронної техніки й новітніх методів криміналістики, тому, зазвичай, фальшивомонетників завжди викривають.
Метою захисту цінних паперів є збереження рівня надійності, який слугував би інструментом-ідентифікатором. Рівень захисту, що забезпечується якою-небудь захисною ознакою, безпосередньо пов’язаний з унікальністю цієї ознаки, її доступністю для користувача, легкістю розпізнавання, стійкістю до змін, імітації та відтворення. Окрема захисна ознака не може бути гарантованим захистом, тільки усі компоненти разом — папір, друкарська фарба, вид і спосіб друку, сюжет і кількість ознак у комбінації сприяють надійному захисту.
Методи і засоби захисту охоплюють багато питань. Найчастіше під час виготовлення цінних паперів використовують комбінацію декількох способів друку, технологічні прийоми нанесення зображення із високим ступенем якості і точності, спеціальні фарби, комбінації послідовностей нанесення інформативних шарів зі спеціальними ефектами зміни фізичних властивостей.
Сучасна технологія виготовлення грошових знаків передбачає застосування декількох способів друку. Наприклад, для виготовлення російських рублів використовують орловський і офсетний, а також металографічний, для доларів США — високий і металографічний способи друку.
Сучасна металографія використовує високопродуктивні ротаційні машини і сухий папір, замість плоскодрукарських із ручним накладом попередньо зволоженого паперу, як це було раніше. Передача різноманіття півтонів завдяки різній товщині фарби на відбитку металографічного способу друку дає можливість використати наявний рельєф як один із засобів захисту і розпізнавання справжньої банкноти. Відсутність растрової регулярної структури на зображенні також свідчить про відсутність фальшування.
Фарби також вважаються найголовнішим елементом захисту. Вони повинні мати у своєму складі обов’язкові компоненти, необхідні для забезпечення друкарсько-технічних властивостей при друкуванні зображення, а також можуть мати елементи контролю, які дають, наприклад, магнітні, флуоресцентні, ароматичні ефекти. Так, долари США мають зелену високоякісну фарбу з магнітними властивостями.
Одними з сучасних методів захисту цінних паперів від фотокопіювання є запатентовані у Японії і Франції комбінації друку прозорих і кольорових фарбових шарів, що мають у своєму складі фотолюмінесцентні речовини. Під час експонування такого оригіналу при спробі фальшування світловий каскад, що утворюється з адсорбованого світла, багаторазово випромінюється, що унеможливлює копіювання.
Захищають цінні папери також спеціальними кодовими рисунками у вигляді ліній і геометричних фігур із різними варіантами площинного і об’ємного розташування. Під час експонування вони затіняють основне зображення. Одним із елементів ідентифікації є дефекти, що свідомо створені на цінних паперах. Найчастіше це нумерація документів: декілька цифр або літер з різними розмірами, накресленням, видовженим або звуженим номером у різних напрямках.
Поширення чеків, кредитних карток потребує забезпечення гарантії підпису власника. Для цього використовують ефекти зміни забарвлення нанесених на документ шарів у разі спроби фальшування чи доступу до інформації. Наприклад, один шар має фарбувальну речовину, другий — кольоропроявник-акцептор, або шар, що складається з мікрокапсул. У разі спроби проникнути до інформації, яку він приховує, шар проявляється і змінює забарвлення, переходить на інший бік, або викликає додатковий ореол.
Інший приклад — пропонують термохромний рідкий кристал для захисту підпису. Композиція, чутлива до тиску, у вигляді мікрокапсул нанесена на документ у місці проставляння підпису. Зображення з’являється тільки під тиском. При нагріванні композиція стає прозорою і відкриває підпис або світлопоглинальну основу.
Найпоширеніша основа усіх цінних паперів — папір. Це доступний і дешевий матеріал. Він тривалий час може зберігати незмінними свої властивості і забезпечує високоякісне поліграфічне відтворення практично будь-якої інформації.
Паперова основа сама собою є елементом захисту від підробки. Підібраний склад волокнистого матеріалу може забезпечувати потрібну зносостійкість, особливі ефекти похрустування майбутніх банкнот тощо. У паперову масу вводять люмінофори (лат. lumen — світло і гр. φέρω — який несе) для ідентифікації світінням у відповідному випромінюванні. Для грошових знаків великих номіналів іноді застосовують елементи видимої ідентифікації, що гарантує надійну безпеку, які вводять у товщу паперу банкноти у вигляді тонкої пірнаючої смужки, що може містити на своїй поверхні додаткову текстову інформацію. Елементи видимої ідентифікації мали англійські фунти, німецькі марки, українські купони номіналом 100 тис. карбованців і більше.
Основні захисні елементи українських банкнот різняться номіналами і роком випуску. Банкноти взірця 1992 р. мають загальний водяний знак у вигляді ліній Тризуба. Деякі банкноти взірця 1994–1997 рр. відрізняються водяними знаками у вигляді портретів, які видно під час розгляду купюри проти світла. Водночас усі банкноти сьогодні мають загальні для усіх елементи захисту — райдужний друк, антисканерну сітку, рельєфні елементи, захисні волокна, флуоресцентний друк, прихований номінал, мікротекст тощо. Усі ці роботи виконали і втілили в життя вітчизняні спеціалісти — інженери-технологи, друкарі, художники-дизайнери, графіки, творчі й віддані своїй справі люди.
***
Нові засоби передачі інформації
Останнім часом цифрові засоби передачі інформації активно конкурують з аналоговими. Основними перевагами цифрових засобів вважатють: миттєву передачу інформації до споживача; компактність інформації у вигляді тексту, відео та звуку; зручність використання електронних видань у вигляді каталогів, енциклопедій, довідників тощо; економію матеріальних носіїв інформації (паперу, картону, плівки тощо).
Однак цифрові засоби передачі інформації поступаються виданням на матеріальних носіях через їх суттєві недоліки: складність пошуку необхідної інформації у мережі Інтернеті через її масовість і невпорядкованість; велика частка інформації у ресурсах Інтернету не зберігається назавжди і пропадає безслідно; складність дотримання і збереження авторських прав; низька якість технології обробки інформації, що знижує зручність читання (правила складання, верстання у друкарстві, відпрацьовані сторіччями); обмеженість площі екрана для подання інформації споживачу; висока вартість електронних пристроїв передачі, приймання і зберігання інформації порівняно з друкованими аналоговими виданнями; у зв’язку з непередбачувано інтенсивним розвитком електронних засобів інформації можлива її часткова втрата під час використання раніше заархівованих файлів через технічну недосконалість попередніх засобів зберігання.
Проте, очевидно, ніщо сьогодні не може зрівнятися з комп’ютерами та Інтернетом за можливостями використання для фіксації й передачі інформації, що дає змогу концентрувати таку величезну кількість знань, яка за обсягом перевищує зміст друкованої продукції у найбільших книгосховищах світу. До того ж ці засоби можуть робити десятки мільйонів операцій на секунду й передавати інформаційний потік на далекі відстані. Крім того, вони не шкодять друкарству, а навпаки, сприяють його інтенсивнішому розвиткові.
Новітні досягнення у галузі комп’ютерної техніки та програмного забезпечення відчутно вплинули на людське сприйняття інформації та способи її поширення. Ми є свідками цифрової революції з її високошвидкісною та високоточною передачею інформації (гіпертекст, графіка, анімація, відео- та аудіоінформація). Хоча нині ми перебуваємо лише на початку цифрової революції, потреба у збільшенні інформаційної місткості та швидкості записування засобів збереження та передачі інформації знову актуальна.
Появу виразу настільно-видавнича система приписують Полу Брайнерду, засновнику компанії «Алдус Корпорейшн», що висунув ідею використання персональних комп’ютерів для створення публікацій в електронному вигляді, щоби у подальшому відтворювати їх на спеціальних друкарських пристроях. Перша настільно-видавнича система з’явилася у 1985 р., з її появою традиційні методи складання текстів відійшли у минуле. До 1984 р. комп’ютери в редакціях виконували функції друкарських машинок, але з появою лазерного принтера фірми «Еппл» стало зрозуміло, що роздруковувати можна не тільки текст, а й растровані зображення.
10–20 років тому вся редакційна діяльність здійснювалася на паперових носіях інформації та базувалася на навичках редакторів та коректорів. Потрібно було мати високу кваліфікацію з тієї тематики, на якій спеціалізувалося видавництво, добре знати мову та спеціальну термінологію, коректурні знаки та вміти перетворити не завжди досконалий текст на добре структурований та логічно пов’язаний! Сьогодні від працівників видавництв та редакцій теж вимагають вищезгаданих знань, до того ж уміння застосовувати їх ще й за допомогою швидко оновлюваної комп’ютерної техніки. У повсякденній роботі працівникам видавництв постійно доводиться вводити великі обсяги текстової інформації опублікованої раніше. В основному така інформація використовується як довідковий матеріал, але часто виникає потреба у прямому цитуванні чи перевиданні раніше виданих творів.
Зберігати інформацію, яка нагромаджується роками на звичайному папері недоцільно, через те що на пошук необхідного документа витрачається багато часу. Тому справжнім спасінням для видавництв та редакцій періодичних видань стали системи оптичного розпізнавання тексту (від англ. Optical Character Recognition) — це спеціальні комп’ютерні програми безклавіатурного способу введення інформації, здатні перетворювати її з графічного формату в текстовий.
Як пристрій введення використовується сканер (англ. scanner від scan — пильно розглядати). Сканер дозволяє комп’ютеру «побачити» текст у графічному форматі, тобто він буде являти собою точну копію, картинку, яка за своєю суттю нічим не відрізнятиметься від оцифрового образотворчого матеріалу. Зображення з аркуша паперу, що помістили в сканер, перетворюється в електричні сигнали, у послідовність 0 та 1, зрозумілу комп’ютеру. Перед скануванням оригіналу зчитуючий пристрій у більшості випадків переводять у чорно-білий режим роботи, оскільки текстова інформація відтворюється у друкарстві поєднанням друкарських та пробільних елементів, сканер повинен відобразити тільки чорні та білі ділянки зображення. Такий текст неможливо редагувати, змінювати в ньому гарнітуру чи кегль шрифту, переверстувати його тощо.
Теоретично можна зберігати усю архівну інформацію у графічному форматі, а у разі потреби пропускати її через систему оптичного розпізнавання тексту, але у цьому випадку видавництво зіткнеться з проблемою необхідності виділення додаткових площ для зберігання інформації на резервних носіях інформації, адже інформація у графічному форматі є досить об’ємною: кожна точка (чорна чи біла) буде займати один біт дискового простору. Запис однієї сторінки формату А4 гарнітурою Таймс 10-им кеглем, оцифрованої з роздільною здатністю 300 dpi у текстовому форматі порівняно з графічним буде займати у 256 разів менший об’єм.
Сьогодні внутрішню структуру традиційного видавництва загалом можна поділити на три основні підрозділи, кожний з яких відіграє свою чітко визначену роль. Редакційний підрозділ, як і раніше, отримує та редагує рукописи. Відредагований текст надходить до виробничого підрозділу, який розробляє оформлення майбутнього видання, верстає його і готує до передачі в друкарню. Маркетинговий підрозділ підтримує цю діяльність, відповідаючи за рекламу та продажі підготовленого видання. Упровадження цифрових технологій суттєво вплинуло на розподіл праці у видавництві. Сьогодні видавці коригують свою редакційну та виробничу діяльність так, щоб кінцевий продукт міг бути легко пристосований до потреб конкретного видавничого середовища — продукування видань на папері, на оптичних носіях інформації чи в Інтернеті, що об’єднує редакційний та виробничий процеси в єдиний потік.
Автоматизація процесу обробки великих обсягів текстової інформації пришвидшила видавничий процес: автори подають матеріали в електронному вигляді; активно користуються програмами перевірки орфографії (щоправда, не завжди досконалими); конвертори (від лат. converto — змінюю, перетворюю) забезпечують легке перетворення одного електронного формату на інший. Те, що раніше займало левову частку часу роботи працівників видавництва: виправлення та передруковування тексту на паперових носіях, сьогодні набагато швидше робиться на екрані монітора комп’ютера. Верстання тексту здійснюється за допомогою спеціальних програм, а виведення оригінал-макетів, друкування та опорядження замінюються генеруванням комп’ютерних файлів на різних носіях.
Одним із найважливіших складників маркетингу завжди було розміщення реклами та поширення різноманітних відомостей про продукт, що пропонувався споживачеві. Електронне видавництво, зокрема Інтернет, змінило і це. Споживачі тепер мають швидший та зручніший доступ до інформації через пошукові ситеми, віртуальні книжкові крамниці та форуми, їх пошук може бути ширшим і вужчим, а видавці мають можливість надати потенційному покупцю-читачу вичерпні відомості про видання, окрім того здійснюється динамічне рецензування видань — рецензії у традиційних друкованих виданнях тепер доповнюються коментарями та відгуками, що надходять на сайт безпосередньо від читачів.
Яскравим прикладом успіхів у цій справі є діяльність британського електронного видавництва «Гелікон». Основне його досягнення — система з цілого блока комп’ютерних баз даних, що містять близько 20 млн слів за такими темами: наука, мистецтво, історія, біографії видатних людей, мови, світові економіка та бізнес, географія та політика, спорт тощо. Пошук здійснюється з бази-каталогу, причому наявними є гіперзв’язки між окремими елементами баз (текстом, таблицями, ілюстраціями, відео- та аудіо-кліпами тощо), а їх зміст щодня поновлюється у стандартних мовах розмітки документів. Інформація баз даних використовується здебільшого для створення енциклопедично-довідкових видань у вигляді книжок, CD (від англ. Compact Disc) та DVD (від англ. Digital Video Disc — цифровий відеодиск), а також розміщення у Інтернеті.
Нині на ринку електронних видань не тільки Західної Європи, а й світу поширилася тенденція збільшення он-лайнових публікацій та зменшення кількості видань на компакт-дисках. Останнім часом збільшувалася кількість назв паперових видань — газет, журналів, тижневиків (на 60%) за одночасного зменшення тиражів. Тож чутки про загибель традиційних друкованих видань та їх витіснення електронними версіями виявилися дещо перебільшеними. Однак прогрес зупинити не можливо. Якщо людство впевнено прямує у майбутнє інформаційне суспільство, то традиційні й електронні видання будуть співіснувати, конкуруючи між собою, а об’єднуватиме їх пошук щоразу нових і досконалих форм — жага людини до читання, знань, інтелектуального розвитку.
Поширення науково-технічної інформації за допомогою традиційних засобів (книг журналів) має суттєві недоліки. По-перше, існує великий розрив у часі між закінченням дослідження й повідомленням про його результати. По-друге, з року в рік стало важче вільно орієнтуватися у свіжій книжковій і журнальній продукції. У 80-ті рр. ХХ ст. було підраховано, що після завершення нової наукової розробки інформація про неї з’являлася в журналі за один–два, а у монографії — за три роки. Сьогодні ці терміни скоротилися у два–три рази, однак сама проблема миттєвого ознайомлення широкого загалу з отриманими результатами науково-дослідної та інженерно-конструкторської роботи нерозв’язана досі, незважаючи на широке впровадження Інтернету. Не слід забувати також, що інформація дуже швидко старіє. Наприклад, актуальність і новизна статті з фізики не перевищує двох років. Отже, багато з того, про що дізнається учений-фізик з публікації, вже застаріло й не може йому знадобитися. Стає зрозумілим невдоволення учених і тогочасною, і теперішньою системою поширення інформації.
Ще на початку 70-х рр. ХХ ст. було встановлено, що нагромадження кількості опублікованих у світі робіт подвоюється приблизно щодесять років. У 80-ті рр. у найрозвинутіших країнах середньорічний обсяг наукового виробництва становив від 40 тис. публікацій в Італії до майже 700 тис. у США. Відповідно на поч. ХХІ ст. кількість опублікованих робіт за рік. становить уже від 100 тис. до 1,5 млн публікацій. Справді, є від чого розгубитися, а якщо зважити, що вся ця література виходить різними мовами? Очевидно, що не вся ця інформація однаково цінна та потрібна, однак загальний коефіцієнт корисного використання нагромаджених багатств з року в рік знижується. Тож чи варто після цього дивуватися, що використовується лише незначна частина фіксованих знань.
На запитання, з яких джерел вони беруть нові ідеї та проекти, тільки чверть американських учених-медиків послалася на спеціальну літературу. Лише 12% опитаних інженерів читання літератури вважають першим кроком до розв’язання поставлених перед ними проблем. Австралійський бібліотекар А. Осборн свого часу писав, що понад третину усіх пошуків, які здійснили учені США, не було б розпочато, якщо б вони своєчасно ознайомилися з потрібними друкованими джерелами. Отже, технічні ідеї, породжені у безпосередній близькості до сьогоднішнього дня, ще не дійшли до нас ні за одним з каналів обміну інформацією (конференції, публікації тощо). Інформація за величезний проміжок часу між створенням даного виду техніки до сьогодення ще не відома нам. Однак рішення запропоновані десять років тому, зазвичай, відомі. І, нарешті, початковий етап будь-якого нового виду техніки, як правило, обговорений і досліджений.
Нині Інтернет є основним глобальним джерелом інформації. Він містить мільйони веб-сторінок. Отже, завдання електронних видавництв — забезпечити доступний широкий обмін і пошук тих питань, проблем, завдань, які ставить перед собою читач.
Вищезгадуване видавництво «Гелікон» випустило 600-сторінковий повноформатний друкований «Покажчик веб-сайтів», що містить резюме більше ніж 5 тис. ретельно відібраних електронних сховищ інформації за чотирнадцятьма тематичними розділами знань: природа, мистецтво, історія, література, медицина, музика, географія, політика, наука, суспільство, спорт, техніка, філософія, екологія. До книги безкоштовно додається електронна версія видання та програмне забезпечення на безкоштовне стогодинне користування Інтернетом від найбільшого британського Інтернет-провайдера.
В Україні електронні видання та видавництва за останнє десятиріччя упевнено розпочали конкурувати із традиційними. З’явилися часописи та книги, до яких додається на компакт-дисках довідкова та комунікативна інформація. Створено бази даних різноманітних літературних джерел за популярною тематикою: художня література, детективний жанр, полеміка, філософські проблеми пізнання тощо, які можна скачувати за відповідними правилами з розробленою системою оплати. Поширюються засоби читання електронних книг. Створено перший український електронний підручник для середньої школи, що вмістив інформацію зі сорока дисциплін, — спільний проект фірми «ПокетбукГлобал» та Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. Є електронні підручники для вищої школи.
Однак перехід на цифрове подання інформації створює перед видавцем низку проблем, насамперед це питання авторського права. Легкість, з якою інформація може бути оброблена та скопійована, поширюючись в електронному вигляді, може суттєво знизити бюджет видавництва (та й автора). Йдеться, отже, про саме існування в майбутньому таких понять, як оригінальний текст й авторство. Існує також і проблема безпеки систем продажу, передплати та переведення коштів, оскільки наявні технології не завжди надійні.
По-новому постає проблема з форматом комп’ютерної техніки, програм і периферійних засобів. Потік нової техніки та відповідного програмного забезпечення вилився у завелику кількість електронних форматів, у яких надходить інформація, що, своєю чергою, порушує питання сумісності. Розв’язання цих проблем залежить від того, хто переможе у технічному змаганні — яка платформа стане домінуючою.
Нині для видавців актуальне запитання: як вплинуть нові технології на друкарство упродовж найближчих десятиріч? Мережева технологія стає дедалі поширенішою і перетворюється на справжній ринковий продукт. Ключ до майбутнього — у дешевизні поширення інформації. Ціна мережевих платформ має бути знижена, і найвірогідніший шлях до цього — запровадження індивідуального середовища доставки інформації. Така технологія зможе реалізуватися через поєднання волоконно-оптичного кабелю та супутникової ретрансляції даних. Телевізори та комп’ютери, можливо, будуть замінені медіа-скриньками, що забезпечать необмежений доступ користувача до усіх типів інформаційних середовищ. Якщо таке станеться, то соціальний та культурний вплив цього нового інформаційного середовища буде дуже суттєвим. Графічний інтерфейс таких пристроїв надалі має трансформуватися таким чином, аби стати фактично прозорим для користувача. Якщо все це стане реальністю, то функції видавця істотно зміняться: менше наголошуватиметься на друкуванні та розповсюдженні, а більше — на вивченні результатів користування даними (маркетингові дослідження), що, своєю чергою, створюватиме нові видавничі можливості.
Усе, про що йшлося вище щодо електронної видавничої справи, стосувалося переважно її технічних можливостей. Однак ще є споживач інформації з його фінансовими можливостями придбання та експлуатації подібного комп’ютерного обладнання та програмного забезпечення, з готовністю користуватися ними, життєвою потребою в оперативному й повному отриманні інформації. Для більшості потенційних споживачів усі три фактори відіграють вирішальну роль. Для того щоб залучити аудиторію 50 млн осіб книгам знадобилося декілька сторіч; радіо (1898) — 38 років; телебаченню (1927) — 13 років; стільниковим телефонам (1984) — 6–8 років; Інтернету (1991) — лише 5 років, а скільки часу буде потрібно для освоєння нових інформаційних розробок, що здійснюються сьогодні?
***
Друкарство приймає виклик
Тисячоліття віддаляють рисунки первісних людей на стінах печер та перші відбитки на глиняних табличках від друку з металевих друкарських форм на верстаті. Розвиток суспільства, технологій та техніки пришвидшується, — сотні років відділяють традиційне друкарство, яким ми його знаємо сьогодні, від друкування інформації, що виводиться з пам’яті комп’ютера за допомогою лазера; й тільки десятки років відділяють безпровідне радіо і телефон від появи всесвітньої мережі Інтернет та стільникового зв’язку.
Досконалі здавалося б колись технології з часом змінюються на досконаліші: ручне складання панувало у друкарстві майже 500 років; рядковідливні й літеровідливні складальні машини забезпечували процеси складання і верстання упродовж ста років; фотоскладання тривало приблизно чверть сторіччя. Нова технологія завжди витісняється новітнішою, прогресивнішою.
У 1980 р. відомий фахівець з видавничої справи і друкарства Френк Дж. Романо опублікував статтю «Часу фотоскладання приходить кінець», в якій висловив цікаву думку про потребу поєднання складання із друком. Пристрої, які поєднали комп’ютерне складання і друк, почала випускати фірма Ксерокс уже наприкінці минулого сторіччя. Сьогодні тривимірний друк поєднав комп’ютерну графіку з виготовленням виробів.
Автори отримали можливість за допомогою комп’ютера безпосередньо вводити свої твори в його пам’ять. Сьогодні комп’ютери стоять на робочих місцях працівників видавництв, допомагаючи не тільки автору, редактору чи коректору, а й ілюстратору книги — художнику. Електроніка особливо велику роль відіграє в процесах кольорової репродукції, де раніше застосовувалася ручна праця, а потім — фотографічна техніка.
Незважаючи на те, що нині чимало говорять і пишуть про нову фізичну форму книги, традиційній її формі у найближчому майбутньому навряд чи щось загрожуватиме, оскільки нові форми й традиційна книга не конкуренти-антагоністи, а засоби поширення інформації, що доповнюють одне одного. Сьогодні електронні видання конкурують з друкованими. Розвиток електронних видань відбувається у двох напрямах — технічному, спрямованому на вдосконалення засобів виготовлення і розповсюдження, та програмному, завданням якого є автоматизація процесів розробки і вдосконалення практичного використання та дизайну електронних видань.
Відомо, що поява нового засобу комунікації не приводить до витіснення тих медійних інструментів, які людина використовувала раніше. Коли поширилося друкарство, люди не перестали писати від руки. Коли став доступним радіозв’язок, газетне виробництво не зникло. Телебачення не призвело до загибелі радіомовлення. Старі засоби спілкування втрачають минуле значення, але залишаються, вдосконалюючись. Те саме відбувається із книгою.
Деякі видавництва вже зробили наступний крок. Так, наприклад, британське видавництво «Харпер Колінз» разом із компанією «Пенвізард» та друкарським центром «ХП Індиго» вирішили проблему видань персональних книжок на замовлення. Розроблене необхідне програмне забезпечення, що дає змогу будь-якому користувачу Інтернет-мережі в інтерактивному режимі надавати персонажу, якого намалювали у видавництві на комп’ютері, риси замовника видання чи його друзів, співробітників або членів родин, а в текст вставити їхні імена. Таким чином отримуємо видання, героями якого стають персонажі замовника.
У процесі практичної реалізації конкретного видання беруть участь замовник, який зі свого комп’ютера звертається до відповідного сайту, заповнює там шаблон анкети і посилає їх у видавничий центр «ХП Індіго», де міститься електронна версія оригінального видання, яке підготувало видавництво. Центр здійснює перевтілення оригінальних видавничих персонажів на замовлені, узгоджує версію із замовником через Інтернет і після виправлень (у разі потреби) виготовляє повноколірне персональне видання на папері чи у вигляді електронного. Готовий продукт надсилають замовнику поштою. Особливо популярні такі видання серед дітей та їх батьків. Проте такі видання можуть бути прекрасними рекламними хітами і фірм, і нових технологій, і апаратно-програмних комплексів, і нової техніки. Це вже нова видавничо-поліграфічна технологія з монітора в друк.
У Російській Федерації створено Інтернет-видавництво «Вебов и Книгін», яке розпочало спеціальний проект, суть якого аналогічна наведеному вище. Замовнику видання пропонується видати багатофарбову книгу на папері чи електронну — на компакт-диску, головним героєм якої і за текстом і в ілюстраціях буде його дитина. Видавництво підготувало декілька казок, які написали відомі письменники спеціально для цього проекту, та оформили найкращі дизайнери.
Останнім часом в Інтернеті дедалі ширше застосовують і технології віртуальної реальності, які ґрунтуються на комп’ютерній тривимірній графіці у створенні ілюзії реальності. Термін «віртуальна реальність» увів американець Джарон Ланьєр. Цей спосіб поширення інформації особливо корисний для створення зразків техніки, рекламування музеїв, представлення архівів тощо.
За цих умов особливо цікавою є можливість розробки системи досконалого машинного перекладу з однієї мови на іншу. Людська мова досі є найпривабливішою вершиною для дослідників. Професор К. М. Тищенко, творець Лінгвістичного музею Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, знайшов в українській мові древні нашарування майже 20-ти різних культур. Вітчизняне мистецтво перекладу має багаті традиції. Сьогодні зростає попит на довідкові видання, що спонукає до пошуку нетрадиційних технологій. Формат електронних видань словників дає змогу оперативніше їх підготувати, тим паче, що ряд програм для перекладу (наприклад, з російської мови на українську та навпаки) вже створено, і ними активно користуються споживачі.
Тож створено два основні напрями розробки систем машинного перекладу. По-перше, на новій технологічній основі розвивається традиційна словникова база, документуються мовні структури і результати втілюються у нові електронні словники, причому видання класичних паперових словників значно полегшується і вдосконалюється завдяки можливості готувати їх на комп’ютерах. По-друге, з іншого боку, підтримується традиція Франсуа Шампольйона, який, як нам уже відомо, розшифровував тексти ієрогліфічної давньоєгипетської писемності методом порівняльного аналізу. Метод подібний до того, як укладаються практичні двомовні розмовники з готовими реченнями на всі випадки життя.
З одного боку, електронний спосіб збереження і передачі інформації має величезний потенціал. Якщо всю інформацію, яку містить безліч друкованих видань, ввести в банк даних світової інформаційної мережі, вона стане доступною кожному, хто користується послугами цієї мережі. Отже, можна, будучи вдома, проникати у найвіддаленіші книгосховища, викликаючи на екран монітора персонального комп’ютера чи іншого електронного пристрою сторінки найрідкісніших книг. З іншого боку, підготовка і введення даних в Інтернет неможливі без витрат, яких завжди не вистачає.
Сьогодні у розвинутих країнах світу виділяються мільярдні кошти для того, щоб в оцифрованому вигляді зробити доступною інформацію через систему Інтернет. Однак, чи може передача інформації з мережі замінити її традиційні форми відтворення засобами поліграфії? Саме тут маємо значно важливішу проблему: чи зможе споживач інформації читати її тільки на моніторі? Можливо, захоче її роздрукувати на принтері?
Сучасна конструкція книжки, що зародилася у Стародавньому Римі існує вже понад тисячоліття. Щоправда, віддавна письменники-фантасти замислювалися над її зміною: у своїх творах вони описували книги, які будуть зручніші і доступніші, при цьому використовуватимуться для їх продукування найновіші досягнення науки і техніки. Про це писав ще у XVIII ст. француз Луї Себастьян Мерсьє у романі «2440-й р., або мрія, яка навряд чи коли-небудь здійсниться». До цієї теми звертався в XIX ст. американець Едвард Белламі у творі «Погляд назад». Жюль Верн в оповіданні «У XXIX сторіччя» також роздумує над тим, якою стане книга майбутнього. У ХХ ст. поляк Станіслав Лем описував комп’ютер, який з небаченою швидкістю редагує, верстає видання. Інші автори розповідають про книги-фільми, які можна із сховища автоматично викликати на власний екран. Для цього потрібно набрати лише умовний код знаків.
Свого часу німецький фахівець К. Г. Зауер підрахував, що навіть якщо в оцифровування інформації будуть вкладені неймовірно високі субсидії, які планувалися до 2010 р., то в електронну форму буде переведено максимум один відсоток усіх випущених до 1980 р. у світ друкованих текстів (до цього в електронній формі ще не зберігалося нічого). Це означає, що 99% цих текстів залишаться доступними тільки в бібліотеках. Окрім того, співвідношення «витрата — користь» не завжди узгоджуються: користь від електронної бібліотеки, на яку нині витрачається, наприклад, 500 млн дол. США, ніколи не буде зіставною з користю від традиційної бібліотеки, хай навіть вона отримає такі ж кошти.
Незрозуміле наразі й питання ціни електронної книги. За ідеєю книга в електронному вигляді має бути дешевшою, ніж та сама книга, відтворена за допомогою традиційних поліграфічних технологій. На практиці, навпаки, вартість традиційної книги часто нижча. Є ще одне запитання, на яке поки що немає чіткої відповіді: чи сприятиме впровадження електронних книг поступовому збільшенню доходів, чи спричинить зменшення продажів традиційних друкованих видань? Так, ще зовсім недавно загальний обсяг продажів Британської енциклопедії становив 700 млн дол. на рік, після розміщення тексту статей енциклопедії в Інтернеті, цей проект існує тільки на гроші, які надходять від рекламодавців.
Сьогодні, як ніколи раніше, спостерігаємо значне зростання книжкового виробництва, яке властиве саме тим країнам, де найпотужніше розвинуті нові електронні інформаційні технології та телекомунікаційні засоби. Це — США, Сполучене Королівство, ФРН, Французька Республіка, Японія, Російська Федерація. Дослідники з Британської бібліотеки, розробляючи прогноз електронного книговидання в Сполученому Королівстві на найближчий період, були змушені констатувати, що навіть у такій царині людської діяльності, як наука, випуск назв друкованих видань невпинно зростатиме.
Технічні засоби друкарства, якими відтворюють інформацію, і нові, нетрадиційні для друку, матеріали, можуть і мають змінюватися, причому темпи цих змін щороку зростають.
В умовах посилених темпів розвитку науки і техніки нові засоби масової інформації не витісняють уже сформовані засоби комунікації, а разом із ними дають можливість працювати ефективніше. При цьому вони, з одного боку, конкурують між собою, а з іншого — активно доповнюють один одного. Прикладом такої взаємодії і взаємопроникнення власне і є друкарство й цифрова технологія. Крім комп’ютерного складання, існує і вдосконалюється комп’ютерна графіка — створення ілюстрацій за допомогою щоразу досконаліших програм. Уведення і переробку текстової та ілюстративної інформації тепер здійснюють за допомогою сканерів. Щоразу активніше застосовується цифрове виведення інформації на формні матеріали або безпосередньо в друкарську машину. І, нарешті, дедалі ширше використовується цифровий друк, особливо для малотиражної кольорової продукції.
Самі електронні видання треба популяризувати, мабуть, друкованою рекламою, наносити потрібну інформацію на їх паковання і на поверхню самих дисків. У післядрукарській обробці продукції цифрові технології починають відігравати дедалі важливішу роль у керуванні процесами фальцювання, підбірки, скріплення блоків тощо, сприяючи комплексній автоматизації всього видавничо-поліграфічного виробництва, а також забезпечуючи бурхливий розвиток поліграфії завдяки скороченняю часу, який витрачався на підготовку видань до друку, та значне поліпшення якості друкованої продукції та зниження її собівартості.
Сучасне друкарство увібрало найновіші досягнення хімії, фізики, механіки, застосовуючи лазер, електроніку, кібернетику, а у майбутньому використовуватиме нові, поки що невідомі нам досягнення технічного прогресу.
Що очікує друкарство в майбутньому? Як галузь друкарство, безумовно, буде існувати в швидкоплинному світі нових технологій. Це підтверджується наступними факторами розвитку. По-перше, відбувається повсюдне впровадження цифрового друку з одночасним удосконаленням уже відомих класичних способів на основі цифрових технологій. По-друге, тривають роботи з комплексної автоматизації та стандартизації видавничих, додрукарських, друкарських і післядрукарських процесів, посилюється контроль якості напівфабрикатів і готової продукції, вдосконалюються методи їх захисту. По-третє, постійно удосконалюється програмне забезпечення технологічних процесів, використовуються бази даних текстових й ілюстративних матеріалів системи Інтернет з можливістю роздруковування файлів. По-четверте, дедалі ширше впроваджуються екологічно безпечні технологічні процеси та матеріали з прогнозованими наперед заданими властивостями. І останнє, розширюється асортимент друкованої продукції завдяки застосуванню нетрадиційних методів друку.
Уже сьогодні частину видавничо-поліграфічних процесів виконують потужні агрегати, потокові лінії, автоматизовані системи. Безперечно, що операторів, які працюватимуть з комп’ютерами і роботами майбутніх поколінь, очікує чимало нових відкриттів у виробництві інформаційних продуктів, як у видавництвах, так і в друкарнях. Інформаційна галузь щороку ставатиме дедалі цікавішою і різноманітнішою — на ній завжди зосереджуватимуть увагу інженери-оператори, учені, дослідники і споживачі інформації.
У найближчому майбутньому слід очікувати створення потужних центрів інформації, які об’єднають у єдину систему: видавництво, засоби розмноження інформації, бази її зберігання і поширення. У такому комплексному центрі можна буде комфортно працювати, відпочивати, одержувати глобальну найсвіжішу й найстарішу інформацію у будь-якому вигляді: віртуальну, гіпертекстову, друковану, озвучену, пристосовану до будь-яких потреб людини. Таку інформацію можна буде взяти із собою чи замовити через супер-мережу для домашнього користування, скопійованою на папері чи на інших носіях. Можна буде створювати власні нові документи і вносити їх у мережу для загального користування. Винахідливість інженерів-конструкторів та творців нової техніки справді безмежні.
Такий комплексний центр можна назвати всесвітньою віртуальною колекцією документів, доступною суспільству через мережі передачі даних або на замовлення аналогових примірників. Сьогодні такі завдання частково вирішують електронні бібліотеки, що дають змогу надійно зберігати і ефективно використовувати колекції електронних документів: текстових, графічних, аудіо, відео тощо; поширювати їх через глобальні мережі передачі даних. Ідею вже втілено в життя у багатьох університетах і потужних інформаційних сховищах провідних країн.
***
Вищі школи поліграфістів
Продовж тривалого часу на українських землях не було вищих шкіл і вищу освіту вихідці з України здобували в університетах Німеччини, Італії, Франції. Поїздки за кордон для отримання освіти представниками привілейованих верств були звичним явищем у той час. Значними центрами освіти Речі Посполитої були Краківський університет, заснований у 1364 р., та Віленська академія, що виникла на основі єзуїтського колегіуму (1579). Поряд із ними вихідці з українських земель навчалися у німецьких протестантських університетах (Лейпцига, Вітенберга, Гейдельберга, Кеніксберга), італійських (Болоньї, Падуї), французькій Сорбонні.
Багато наших земляків, які отримали освіту в закордонних університетах, стали відомими вченими, педагогами, медиками, поетами, художниками, видавцями. Так, Юрій (Георгій) Дрогобич з Русі, був доктором філософії й медицини у Болонському університеті, читав там у 1478–1482 рр. лекції з математики, обіймав посаду ректора на факультеті медицини. Лукаш з Нового Граду, автор відомого підручника з епістолографії (1582), був магістром і викладачем Краківського університету. За кордоном навчалися письменники з України — Мелетій Смотрицький, Касіан Сакович, Петро Могила, Терезій Земка, Феофан Прокопович і багато інших.
Слід зазначити, що така форма отримання вищої освіти, як навчання за кордоном, незважаючи на певні переваги не могла підготувати необхідну для суспільства кількість освічених людей. Умови суспільного розвитку українських земель потребували створення власної вищої школи. Процес становлення її був тривалим і складним й розпочався у місті Острозі на Волині, де князь В.-К. Острозький в останній треті XVI ст. зміг об’єднати навколо школи провідних культурних діячів того часу, створив друкарню, де Іван Федоров видав Острозьку Біблію (1581). Перша письмова згадка про школу у 1578 р. також пов’язана з Іваном Федоровим (у передмові до його острозького «Букваря»).
Острозька школа мала своєрідний триступеневий характер. Вона поєднувала у собі елементарну та середню школу з початками вищої. З висловлювань сучасників випливає, що в Острозькій школі вивчали курс «семи наук». Головну увагу приділялали вивченню грецької та церковнослов’янської мов. Недарма сучасники називали Острозьку школу «грецькою», призначеною для «наук грецького и славенского языка». Характерно, що з острозьким культурно-освітнім центром пов’язано видання першої словянської граматики. У 1586 р. у друкарні віленських міщан Мамоничей, які підтримували тісні контакти з Острогом, була видана «Грамматика словеньска». Рукопис її, відзначено у передмові до книги, було взято з Острога. Слід відзначити, що в Острозі, як й в інших школах України наприкінці XVI — поч. XVII ст. вивчали нумерацію, систему лічби, чотири дії над числами, різні правила вирішення задач тощо. Існують письмові згадки першої чверті XVII ст. про філософські студії в Острозі. Це дуже важливо для визначення типу школи. Адже саме вивчення філософії, поряд з теологією, було у той час прерогативою вищих навчальних закладів.
Рівень викладання у школі не завжди був однаковим. Найбільшого свого розквіту вона досягла у 80-х рр. XVI ст., а на поч. XVII ст. після смерті її фундатора Костянтина Острозького (1608) поступово занепадає. Нащадки князя, що навернулися у католицьку віру не були зацікавлені у діяльності школи. В Острозі також 1624 р. було відкрито єзуїтський колегіум, що також спричинилося до припинення діяльності Острозької школи. Потрібно розуміти, що в Острозі було створено якісно новий тип школи — слов’яно-греко-латинський. Організатори її зробили спробу, зберігаючи греко-слов’янські традиції, у той же час подолати замкненість шкільної освіти, творчо засвоюючи досвід польських шкіл, вводили вивчення латинської мови, риторики, поетики, філософії. В Острозькій школі визначився тип вищої школи, характерний для східнослов’янських земель протягом тривалого часу, її досвід і традиції були розвинуті братськими школами та послужили основою для створення Київського колегіуму, що з часом став першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях.
Київський, чи як його почали пізніше називати Києво-Могилянський (на честь Петра Могили), колегіум утворився 1632 р. шляхом об’єднання Київської братської школи й Лаврської, створеної 1631 р. Процес створення колегіумі був непростим. З одного боку, братська школа, що досягла, як відзначалося, вище високого рівня, що й стало основою створення навчального закладу нового типу. З іншого боку, Лаврська школа, задумана як середній навчальний заклад, у якому основне місце відводилося вивченню латинської мови, грецькій мові, на відміну від братських шкіл, відводилося другорядне місце. Поряд із цим до пограми школи входило вивчення «семи вільних наук». Тож об’єднання двох різних за характером шкіл стало вихідним моментом у виникненні школи вищого типу — Київського колегіуму. Цікава деталь, якщо у братських школах викладачами були зазвичай світські люди, то у Київському колегіумі викладали тільки представники духовенства. У цьому відношенні колегіум не був виключенням серед вищих навчальних закладів Речі Посполитої та Європи того часу. Католицька церква також прагнула контролювати освіту.
Вища освіта того часу мала переважно гуманітарний характер. У 30–40-х рр. XVII ст. колегіум складався із семи класів-шкіл. У чотирьох нижчих вивчалися граматика церковнослов’янської мови, книжного української, латинської, польської та грецької мов. У трьох вищих — викладалася поетика, риторика, філософія, частково богослов’я. Поряд із цим у колегіумі вивчали арифметику, геометрію, астрономію, історію, музику. Курси риторики, поетики та філософії, як й у інших вищих навчальних закладах того часу викладалися латиною. Програма колегіуму дає усі підстави віднести його до типу вищої коли (академії). Але офіційно колегіум не мав королівського привілею на читання курсу теології, а саме це було прерогативою вищого навчального закладу. Уряд Речі Посполитої та католицька церква перешкоджали діяльності колегіуму та перетворенню його у вищу школу. Але незважаючи на це він продовжував розвиватися як вищий навчальний заклад.
У 1701 р. грамотою Петра І Києво-Могилянська колегія була перетворена на академію. Києво-Могилянська академія тривалий час залишалася єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, задовольняючи освітні, наукові й духовні потреби України, а також Білорусії, Росії, а також Молдавії та Валахії упродовж XVII–XVIII ст. Серед вихованців Києво-Могилянської академії автори козацьких літописів — Григорій Граб’янка, Самовидець (справжнє ім’я не встановлено), Самійло Величко; перекладачі з латинської мови — Кир’як Кондратович, Павло Черняхівський, Андрій Волянський; письменники — Йоанікий Галатовський, Лазар Баранович та ін.; філософи — Григорій Сковорода, Я. П. Козельський; історики — П. І. Симоновський, В. Г. Рубан, М. М. Бантиш-Каменський; архітектор І. Г. Григорович-Барський; державний діяч — князь О. А. Безбородько.
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у розвитку духовної культури українського народу. Однак це був вищий навчальний заклад гуманітарного профілю. В XVIII ст. соціально-економічний розвиток країни потребував інтенсивного застосування природничих і технічних наук. У 1817 р. Києво-Могилянську академію було закрито. Найкращі традиції академії її вихованці перенесли в нові вищі навчальні заклади, зокрема й в Київський університет ім. Святого Володимира (з 1834 р.) та Київський політехнічний інститут ім. Імператора Олександра ІІ (з 1898 р.).
Поява на зламі ХІХ–ХХ ст. низки нових вищих, здебільшого технічних навчальних закладів була зумовлена поступом економічного розвитку. Ми вже ознайомилися з технологією і технікою друкарства ХІХ і ХХ ст., спостерігали його перехід у нове тисячоліття, тож можемо зробити певні висновки про обов’язковий необхідний рівень фахової підготовки.
Сьогодні електроніка, кібернетика, лазерна техніка повністю змінили обличчя видавничо-поліграфічної галузі. Потреба підготовки фахівців — операторів, бакалаврів, магістрів, що досконало знають вікові традиції й новітні здобутки друкарства, — надзвичайно важливе завдання. В Україні функціонує ряд вищих навчальних закладів, які готують фахівців для видавництв та поліграфічних підприємств. Найстаріший із них — Українська академія друкарства, створена далекого вже 1930-го року. На початку минулого сторіччя ні в Російській імперії, ні в Австро-Угорщині, до складу яких тоді входили українські землі, не було навчальних закладів, які готували б спеціалістів середньої та вищої кваліфікації для видавничої справи, поліграфії та книжкової торгівлі. Залучені до роботи у друкарстві спеціалісти освоювали фах, працюючи на виробництві. Оскільки на початку минулого століття друкарство розглядалося як мистецтво, тож перші поліграфічні факультети у СРСР були створені на початку 20-х рр. саме при Вищих художньо-технічних майстернях — ВХУТЕМАС спочатку в Москві, а потім у Ленінграді.
Підготовку фахівців з вищою освітою для друкарської справи започатковано на Україні у 1923 р. саме у Київському художньому інституті, де було відкрито поліграфічний факультет і зараховано до нього 50 студентів. Факультет готував фахівців із трьох поліграфічних спеціальностей: книжкового, газетного і кольорового друку, а також естампів та ілюстрованих журналів. Назви спеціальностей, очевидно, несучасні, проте відповідали тогочасним проблемам. Аналогічні факультети діяли у художніх вищих навчальних закладах Харкова і Одеси, а життя потребувало більше уваги приділяти інженерній справі, що сприяло реорганізації і призвело до неї.
Українська академія друкарства — спадкоємиця й правонаступниця Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, історія якого розпочалася в далекому 1930 р., коли у квітні було ухвалено рішення перевести поліграфічні факультети Київського та Одеського художніх інститутів у тодішню столицю Української СРР — м. Харків, об’єднавши їх із поліграфічним факультетом Харківського художнього інституту, та створити самостійний поліграфічний вищий навчальний заклад. Улітку того року в містах Одесі, Дніпропетровську, Києві, Харкові невеликі групи з 25–30 робітників навчалися на спеціальних підготовчих курсах до вступу в інститут. До занять 1 жовтня 1930 р. приступило 164 студенти, практично усі робітники з великим виробничим стажем та досвідом громадсько-господарської роботи.
2 грудня 1930 р. відбулося урочисте відкриття інституту в м. Харкові. Спочатку новий навчальний заклад містився лише в кількох кімнатах у підвалі Харківського художнього інституту: вдень — це були аудиторії, а вночі — гуртожиток. У лабораторіях був лише один лінотип, тигельна та плоскодрукарська машини. Студенти впродовж тижня сумлінно вчилися, а ближче до вихідних, усі ночі й увесь вихідний день, більшість з них працювала складачами або друкарями у харківських друкарнях.
Створення поліграфічного інституту було зумовлено не тільки вимогами розвитку галузі, а й потребами модернізації українського суспільства, що відбувалася упродовж першої половини ХХ ст. і полягала не тільки в подоланні неписьменності, переході до загальної обов’язкової середньої освіти, розвитку культури, літератури, індустріалізації, а й у демократизації суспільного життя, якщо під цим розуміти можливість людини незалежно від походження, статі і матеріального становища реалізувати себе в науковій і виробничій діяльності.
Організатори інституту зіткнулися зі значними труднощами під час формування професорсько-викладацького складу, адже в країні тоді не існувало жодної спеціальної вищої поліграфічної школи. До читання лекцій і проведення практичних занять зі спеціальних дисциплін стали залучати висококваліфікованих робітників, що пройшли школу адміністративної та керівної роботи. Разом із виробничниками до читання лекцій запрошували відомих вчених, а також молодих талановитих науковців, які згодом вписали свою сторінку в історію не лише навчального закладу, а й у друкарство загалом. Поступово Харків перетворювався на центр поліграфічної галузевої науки, що супроводжувала виробництво, яке активно модернізувалося у 30-ті роки ХХ ст.
Тривалий час поліграфічний інститут був єдиним в Україні, де готували спеціалістів для потреб видавничої справи та поліграфії (іншим вищим навчальним закладом такого профілю в СРСР був Московський поліграфічний інститут), забезпечуючи галузь висококваліфікованими кадрами. 1945 р. заклад було переведено до Львова.
Сьогодні Українська академія друкарства функціонує у складі шести факультетів, Кримського інституту видавничо-поліграфічної інформаційної технології, поліграфічного коледжу. Підготовка спеціалістів здійснюється за такими напрямами підготовки і спеціальностями: «Видавничо-поліграфічна справа» охоплює п’ять спеціальностей: «Технологія друкованих видань», «Технології електронних мультимедійних видань», «Комп’ютерні технології та системи видавничо-поліграфічних виробництв», «Матеріали видавничо-поліграфічних виробництв», «Технології розробки, виготовлення та оформлення паковань»; напрям «Образотворче мистецтво» — спеціальність «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво»; напрям «Інженерна механіка» — спеціальності «Технологія машинобудування», «Машини і технологія пакування», «Поліграфічні машини і автоматизовані комплекси»; напрям «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології» — спеціальності «Автоматизоване керування технологічними процесами», «Комп’ютерно-інтегровані технологічні процеси і виробництва»; напрям «Реклама і зв’язки з громадськістю»; напрям «Журналістика» — спеціальність «Видавнича справа та редагування»; напрям «Економіка і підприємництво» — спеціальності «Облік і аудит», «Економіка підприємства», «Маркетинг»; напрям «Торгівля» — спеціальність «Товарознавство та комерційна діяльність».
За минулі роки розширилися функції навчальної структури, суттєво змінилася її матеріально-технічна база. Проте найбільшим багатством Української академії друкарства були і залишаються учені — доктори наук і професори, кандидати наук і доценти, без чиєї фаховості, ерудованості, компетентності не було б сьогодні фахової академії. Про декого з них варто сказати декілька слів окремо.
Становлення інституту в довоєнний період нерозривно пов’язане з іменами відомих учених із різних галузей науки, техніки й мистецтва: академіка Академії образотворчих мистецтв СРСР, Героя Соціалістичної праці, народного художника СРСР і заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата державних премій СРСР і УРСР ім. Т. Г. Шевченка В. І. Касіяна, академіка Академії педагогічних наук СРСР і РРФСР, лауреата Ленінської премії у галузі науки і техніки О. М. Леонтьєва, академіка АН УРСР, лауреат двох Сталінських премій другого ступеня у галузі науки і техніки В. В. Данилевського, професорів Ю. В. Коршуна, Б. О. Римаренка, А. Х. Середи, художників П. К. Голуб’ятникова та В. М. Гагенмейстера.
Післявоєнна історія академії неможлива без члена-кореспондента АН УРСР М. Т. Мелешкіна, члена-кореспондента Академії архітектури УРСР, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка О. Л. Кульчицької, заслужених діячів науки і техніки А. К. Дороша, В. А. Кравчука, Р. І. Машталера, А. І. Петрука, О. П. Стецьківа, К. В. Тіра, заслужених працівників освіти Ю. О. Барнича, Г. Д. Толстого, В. Г. Шпіци, заслужених діячів мистецтв В. М. Савіна і Х. І. Саноцької, заслуженого працівника культури М. М. Таранова, професора, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка П. М. Жолтовського та багатьох інших.
Сьогодні Українською академією друкарства керує ректор — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Богдан Васильович Дурняк. Пліч-о-пліч працювали та працюють в академії вчені та педагоги: академік НАНУ, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки М. І. Долішній, член-кореспондент НАНУ М. М. Романюк, заслужені діячі науки і техніки Б. В. Дурняк, О. Я. Красівський, Е. Т. Лазаренко, Б. Д. Семак, заслужені працівники освіти С. М. Гунько, П. Л. Пашуля, О. М. Полюдов, М. В. Старовойт, В. М. Чаплига, народний художник П. П. Грейсер, заслужені художники В. С. Гордеєв, С. І. Іванов, заслужений працівник освіти і науки Автономної Республіки Крим І. І. Турський, заслужений економіст Автономної Республіки Крим В. О. Хохлов.
За час існування академії її випускниками стали майже 30 тисяч осіб, у ній навчалися спеціалісти з більше ніж тридцяти країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки, які пишаються знаннями та вміннями, набутими в Українській академії друкарства. Сьогодні випускники академії очолюють великі підприємства, готують зміну у професійних училищах та коледжах, обіймають важливі державні посади, працюють в інших галузях господарювання країни, створили цілі династії поліграфістів та видавців.
Академія готує та виховує кадри для споріднених навчальних закладів: кандидатські та докторські дисертації із спеціальностей 05.05.01 — машини і процеси поліграфічного виробництва та 05.13.06 — інформаційні технології захищають у Львові науковці з Москви, Києва та з-за кордону. Стандарти вищої та середньої освіти, розроблені в академії, є базовими для підготовки вітчизняних кадрів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» за спеціальностями напряму «Видавничо-поліграфічна справа». Академія видає науково-технічні збірники «Наукові записки», «Поліграфія та видавнича справа», «Комп’ютерні технології друкарства» і «Квалілогія книги», що входить до переліку фахових видань ДАКу МОНмолодьспорту України.
Українська академія друкарства входить в асоціацію, що об’єднує майже сто професійних навчальних закладів світу, що готують кадри для поліграфії. Останніми роками відбувається плідна співпраця не тільки з вищими навчальними закладами ФРН, Республіки Польщі, інших країн, а й з провідними світовими виробниками поліграфічного устаткування, зокрема з фірмою «Гейдельберг». Українська академія друкарства впевнено дивиться у майбутнє. Поліграфія та видавнича справа України, які долають усі складнощі, рухається вперед, темпи цього руху, незважаючи на кризові явища, мають тільки прискорюватися, що відповідно потребує приходу нових кадрів з вищою освітою, яких готує академія.
Київський вечірній факультет Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова було створено у 1959 р. на базі Українського консультаційного пункту Московського заочного поліграфічного інституту, що діяв у Києві з січня 1954 р., який вже у 1957 р. було передано заочному факультету поліграфічного інституту. З 1989 р. вечірній факультет включено до складу Київського політехнічного інституту, а у 2004 р. на його основі створено Видавничо-поліграфічний інститут.
Видавничо-поліграфічний інститут Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», очолює директор — доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України — Петро Олексійович Киричок. Інститут готує фахівців за денною і заочною формами навчання освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавр, спеціаліст, магістр за п’ятьма напрямами і десятьма спеціальностями. Напрям: Видавничо-поліграфічна справа. Спеціальності: «Технологія друкованих видань»; «Технології електронних мультимедійних видань»; «Комп’ютерні технології та системи видавничо-поліграфічних виробництв»; «Матеріали видавничо-поліграфічних виробництв»; «Технології розробки, виготовлення і оформлення паковань». Напрям: Інженерна механіка. Спеціальність «Поліграфічні машини та автоматизовані комплекси». Напрям: Менеджмент. Спеціальність «Менеджмент організацій». Напрям: Мистецтво. Спеціальність «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво». Напрям: Журналістика. Спеціальності: «Видавнича справа та редагування»; «Реклама і зв’язки з громадськістю (у поліграфії, видавництві та книгорозповсюдженні)».
До складу інституту входять шість кафедр, сім підрозділів, три філії на провідних галузевих виробництвах. Інститут здійснює підготовку наукових кадрів у аспірантурі й докторантурі. При інституті функціонують дві спеціалізовані вчені ради із захисту докторських і кандидатських дисертаційних робіт зі спеціальності 05.05.01 — машини і процеси поліграфічного виробництва; кандидатських дисертацій зі спеціальностей: 27.00.03 — книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство та 27.00.05 — теорія та історія видавничої справи та редагування.
До складу інституту входять видавничо-поліграфічний комплекс «Політехніка», навчально-науковий центр «Гейдельберг Україна», науково-інженерний центр проблемно-орієнтовних інформаційних технологій, центр підготовки за другою вищою освітою та перепідготовки й підвищення кваліфікації фахівців видавничо-поліграфічної галузі, навчально-виробничий видавничий центр мультимедійних технологій, лабораторії літографії та офорта, комп’ютерної графіки.
Інститут видає збірник наукових праць «Технологія і техніка друкарства», що входить до переліку фахових видань ДАКу МОНмолодьспорту України. Щорічно проходить Міжнародна науково-технічна конференція студентів і аспірантів «Друкарство молоде», зусиллями студентів випускається газета «Поліграф».
Видавничо-поліграфічний інститут підтримує широкі зв’язки з українською і світовою видавничо-поліграфічною громадськістю, співпрацює з українськими й закордонними навчальними закладами, входить у Міжнародну та Східно-Європейську асоціації навчальних закладів, що готують фахівців видавничо-поліграфічного профілю, здійснює підготовку і корелює державні стандарти вищої освіти освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавр, спеціаліст, магістр за змістовним наповненням нормативної та варіативної складової освітньо-професійної підготовки напряму «Видавничо-поліграфічна справа».
На підставі Положення про прийом на навчання осіб, що мають дипломи освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст» за індивідуальними навчальними планами Видавничо-поліграфічний інститут здійснив порівняльну оцінку навчальних і робочих навчальних планів вищих технічних училищ за двома спеціальностями — обробка текстової і графічної інформації та технологія друкарських процесів — і розроблені інтегровані навчальні плани, що дають змогу випускникам училищ цих спеціальностей вступити до Видавничо-поліграфічного інституту і за скороченою програмою одержати диплом бакалавра за напрямом «Видавничо-поліграфічна справа», а за бажанням та, враховуючи високу успішність, продовжувати навчання у магістратурі.
Студенти Видавничо-поліграфічного інституту щорічно приймають участь у різноманітних літніх школах, практиках і екскурсіях до вищих навчальних закладів і підприємств Польщі, Норвегії, ФРН, Швеції, КНР. Діють програми обміну, за якими студенти, що мають високий рейтинг успішності, можуть отримувати освіту або проходити річний курс стажування за магістерськими програмами у вищих навчальних закладах Європейського Союзу, з якими інститут має творчі і навчально-виробничі угоди. Серед цих закладів інститути поліграфії та медійних технологій Лейпцизького університету культури і мистецтв та Штутгартського університету (ФРН), Інститут папірництва і поліграфії Лодзького технічного університету (Польща), Технічний університет міста Гйовік (Норвегія).
Окрім опанування гуманітарних, професійно-орієнтовних і фахових дисциплін, студенти приймають участь у різноманітних університетських і інститутських навчально-практичних семінарах, що проводяться провідними спеціалістами світових виробників апаратно-програмних засобів і технічного оснащення зі США, Японії, Німеччини, Канади, а також проходити спеціальні курси з підвищення кваліфікації на лекціях професорів провідних університетів світу.
Передплата на журнал Print+
Ефективні рекламні можливості у Соціальній мережі поліграфістів
Наші послуги для поліграфістів
Передплата на Print+
"Поліграфія онлайн -- офлайн" у Viber
"Друкуймо разом" у Telegram
