Україна успадкувала відносно потужний, але дещо недовершений та енерговитратний машинобудівний комплекс. У машинобудуванні тоді були задіяні сотні тисяч науковців, висококваліфікованих інженерів і робітників та значні виробничі фонди, які й сьогодні є певним національним надбанням, незалежно від форм їхньої власності. За роки незалежності наше машинобудування через різні причини втратило та продовжує стрімко втрачати свій потенціал і сьогодні вже йдеться про збереження його залишків.

Так, для прикладу в Україні на початку 90-х років успішно працювало шість підприємств поліграфічного машинобудування. Нині фактично лише одне. Лише завдяки людському чиннику нашому підприємству вдалось вижити, створити та налагодити серійне виробництво понад двадцяти моделей сучасних машин для поліграфії та паковання.

Крім нашого заводу, у країнах СНД лише у Росії функціонує єдине вціліле підприємство поліграфічного машинобудування. Натомість в розвинутих європейських країнах майже всі підприємства поліграфічного машинобудування успішно працюють, а в окремих азійських країнах їхня кількість значно зросла. Приблизно в такому ж стані перебувають інші галузі вітчизняного машинобудівного комплексу, включаючи оборонну промисловість, за винятком рідкісних підприємств-монополістів.

Відомо, що основними причинами критичного стану машинобудування, як і всієї промисловості (з поліграфією включно), є неефективне державне управління економікою, правове свавілля та глибока корупція.

Сьогодні машинобудівні та інші підприємства мають різних власників і різний рівень падіння виробництва, але їхні проблеми схожі, в тому числі критичне, до 60%, фізичне та й моральне зношування основних засобів. Тому говорити про відновлення колишнього машинобудівного комплексу, знову починаючи з прийняття державних галузевих та регіональних програм, на мій погляд, недоцільно і безперспективно. Це вже було, з відповідним цільовим фінансуванням та розкраданням виділених коштів.

Задля збереження діючих промислових підприємств за умов жорсткої економічної кризи треба негайно зняти штучні бар’єри та хоча б створити елементарні прозорі та рівні умови для їхнього виживання. Зупинюсь лише на окремих, на мій погляд, важливих причинах, які продовжують знищувати виробництво.

Перше. Як відомо, гроші — це кров економіки. Сьогодні ми вже маємо, з одного боку, гіперінфляцію із девальвацією національної валюти, а з іншого боку, недостатній рівень монетизації економіки. А це, з урахуванням низького ВВП та недовіри до банківської системи, створює недонасиченість економіки грошовою масою та недоступність і позамежну вартість банківських кредитів.

У свою чергу, банківські кредити лишаються основним джерелом розвитку та поповнення обігових коштів більшості підприємств — і особливо машинобудівних, через їхній тривалий технологічний цикл та нерівномірність грошових надходжень. До того ж, машинобудівна продукція — це основні засоби виробництва, які здебільшого купуються замовниками за рахунок їхніх банківських кредитів або лізингу. Сьогодні вартість кредитних ресурсів у нас майже у шість разів дорожче, ніж у зарубіжних країнах.

Крім цього, процедура оформлення кредиту — довготривала, виснажлива і деколи принизлива через примусове детальне розкриття не лише фінансової, а й особистої інформації посадових осіб та акціонерів підприємства в кращих традиціях КДБ.

На жаль, позитивних зрушень в цьому питанні поки не спостерігається, навіть навпаки. Натомість неконтрольоване зростання ставок за кредитами, з одного боку, постійно збільшує витрати на виробництво і спонукає до стрімкої втрати конкурентоспроможності підприємств, а з іншого, невпинно зменшує споживчий попит на всю нашу промислову продукцію.

Друге. Болючими проблемами промислових підприємств є ненадійність та висока вартість їхнього енергозабезпечення. Причина тут, не лише у газовому шантажу Росії,

але й у бездіяльності антимонопольного законодавства, недолугості та несамостійності окремих державних функціонерів, що керують енергетикою та визначають тарифи на енергоносії. Тарифи на електроенергію для промисловості не є прогресивними, вони майже у чотири рази вищі від тарифів для населення і продовжують невпинно зростати. Хоча в розвинутих країнах тарифи однакові, а деколи і нижчі для промисловості.

Крім цього, промислові підприємства продовжують сплачувати вартість електроенергії за місяць наперед, вимиваючи свої обігові кошти та фактично кредитуючи енергосистему, яка здебільшого розраховується за газ і паливо за фактом їхнього споживання, і то не завжди вчасно.

Окреме питання – ненадійність електропостачання. Крім введення графіків обмежень електроенергії через дефіцит палива, здійснюються регулярні примусові (віяльні) відключення на невизначений час всього підприємства, без будь-яких попереджень.

Результат — зірвані робочі зміни, масовий технологічний брак, вихід з ладу електроніки та оснащення верстатів. При цьому, енергосистема жодної відповідальності за це не несе. Майже на кожному листі, що регулярно надходять з енергосистеми (як правило, без печатки та належного підпису посадової особи) і які щось лімітують або забороняють, зазначається, що вони є додатками до діючого договору на електропостачання підприємства, а про підпис або згоду на цей додаток іншого господарюючого суб’єкта навіть не згадується.

Подібний правовий нігілізм діє в теплопостачанні, газопостачанні та водопостачанні підприємств, де є безліч односторонніх приписів, дозволів та заборон. Вражають колосальні втрати теплоенергії магістральними тепломережами, що проходять містом, в т.ч. через наше підприємство, і над якими навіть в люті морози не замерзає грунт. Ми маємо дивну тарифну політику, де нераціональні втрати енергоносіїв та марнотратство в енергетиці здебільше перекладаються на кінцевого споживача — виснажені промислові підприємства. Така енергетична політика, разом з незрозумілою системою власності та управління в енергетиці, загрожує національній безпеці й потребує відповідних державних рішень.

Третє. Значним тягарем для промисловості залишається непосильне оподаткування нарахованої зарплати, яке разом із соціальним та іншими податками сягає до 60%, і цим стимулює її тіньову виплату. В питаннях виплати зарплати, на мій погляд, є три категорії роботодавців. Перші — ті хто виплачує зарплату в «конвертах» і сплачує символічні податки, або взагалі їх не платить. Інша категорія — банківські установи, окремі державні та монопольні підприємства, де вартість цих податків майже в примусовому порядку перекладається на кінцевого споживача. І, нарешті, третя категорія підприємств, до якої належить машинобудування, змушена відносити ці податки на перевантажену собівартість своєї складної продукції, що на додачу до вищезгаданих проблем робить її ще більш неконкурентоспроможною, а підприємство збитковим. Тому значне зменшення єдиного соціального внеску на нараховану зарплату хоча б для промислових підприємств вже давно на часі. Уряд нарешті розпочав кроки в цьому напрямку, але поки що декларативно.

Четверте. В експортно-імпортній діяльності, крім недосконалого механізму повернення ПДВ, існує заформалізована, непрозора, громіздка та доведена до абсурду система правил та митних процедур. Зрозуміло що через об’єктивні причини майже втрачено експорт машинобудівної продукції до країн Митного союзу та промислову кооперацію з ними. На часі — негайне заміщення цих ринків, тому відтермінування повноцінного входження в зону вільної торгівлі з ЄС є шкідливим для промисловості і, зокрема, машинобудування. Адже фактично заморожується багато сподівань на евроінтеграційні процеси в промисловості, в тому числі на спрощення експортно-імпортних процедур та промислової кооперації з розвинутими країнами. Втрачається мотивація та міжнародний контроль за проведенням в державі відповідних реформ і знову муміфікується наш корупційний «совок».

«До речі, прапор Євросоюзу біля прохідної нашого заводу було піднято ще на початку листопада минулого року коли за це карали, він посьогодні жодного разу не спускався».

Для стимулювання експорту при входженні підприємств у зону вільної торгівлі з ЄС було б доречним надати хоча б символічну фінансову підтримку машинобудівним підприємствам для оформлення сертифікатів відповідності їхньої продукції європейським стандартам безпеки, яка у більшості підприємств вже давно відповідає цим стандартам. Сьогодні у країнах ЄС успішно експлуатуються чимало машин заводу «Київполіграфмаш», а сертифікати відповідності на них самостійно, без проблем, оформлюються нашими замовниками на місці.

П’яте. Якщо держава не спроможна бодай якось допомогти промисловим підприємствам, то вона принаймі не має їм заважати. Вітчизнаний виробник змушений працювати із безкінечними дозволами та погодженнями і поставлений в такі умови, що постійно має щось просити, платити і принижуватися.

«Наше підприємство понад 50 років не змінює своєї спеціалізації та адреси. Однак ми змушені майже щорічно оформлювати дозволи на відходи, викиди і скиди, на право експлуатувати ліфти та крани, які вже і так багато років успішно експлуатуються та перевіряються. Майже щоденно ми отримуємо від держадміністрації листи та факсограми, в яких доручається (знову ж таки за дорученням) щось терміново складати, подавати або звітувати, хоча існує загальновстановлена статистична та податкова звітність».

Шкідливою, на мій погляд, є вибіркова державна підтримка національного книговидання, агрокомплексів, індустріальних парків і т.п., лише шляхом пільгового, без сплати мита та ПДВ, завезення імпортного обладнання. При купівлі ж вітчизняного аналогічного обладнання під такі ж проекти ПДВ сплачується в повному обсязі. В результаті на нашому ринку стимулюється торговий посередник та іноземний товар, а не його виробництво і дискримінується власне машинобудівне виробництво.

На мій погляд, криза у вітчизняній промисловості значно поглиблюється не лише через корупцію та відсутність відповідних реформ, але й через багаторічну безсистемність і безлад в управлінні економікою та державними промисловими підприємствами. За двадцятирічний період керівництва машинобудівним заводом мені так і не вдалося встановити, який державний орган чи посадова особа взагалі відповідає за промислову політику в державі, або хто поніс відповідальність за критичний стан справ у машинобудуванні чи поліграфії.

В цілому державні підприємства, що спеціалізуються на машинобудівній та приладобудівній продукції, досі підпорядковуються аж семи різним державним відомствам. На мою думку, всі державні підприємства повинні бути передані в управління Мінекономіки шляхом їхньої оптимізації, скорочення і ліквідації нерентабельних підприємств та зайвих державних органів.

Чи виживе вітчизняна промисловість й особливо машинобудування в умовах глибокої кризи, корупції та некомпетентності, залежить від виробничників, але більше — від рішучих та прозорих владних дій. Очевидним є те, що й інвестиційна привабливість України та зацікавлення іноземних інвесторів залежать не від спокусливих зазивань, а від реального створення у державі сприятливих і прозорих умов для виробництва. Згаяно дуже багато часу вже новою владою, але шанс на порятунок вітчизняної промисловості поки залишається. І його потрібно використати.

Володимир Максименко — генеральний директор ПАТ «Київполіграфмаш»